«Одноманітне плавання було нецікавим»

-До Львова приїжджаю кожен рік, оскільки це моя батьківщина, - починає розмову Вадим Жмудський. - Тут я вчився і прожив 23 роки. Як ватерполіст сформувався саме у місті Лева. Уже потім поїхав до Москви. Про Львів у мене чудові спогади. Без перебільшення, вони живуть у моєму серці, й тому до Львова приїжджаю кожного року аби зустрітися з однокласниками, з ватерполістами з юнацьких команд. З команди майстрів уже, на жаль, майже нікого немає. Усі партнери по «Динамо» були старшими за мене, і багато з них уже померли. Щодо «Динамо», то до цієї команди я потрапив, коли був у дев’ятому класі, -  у 1963-ому році.

Чому обрали саме цей вид спорту?
Моя мама була тренером з плавання. Відповідно, саме вона привела мене до басейну. Після тренування з плавання, аби розрядити обстановку, кидала м’яч у воду, і ми з іншими плавцями придумували різні ігри. Мені це сподобалося, і я перейшов на водне поло. Одноманітне плавання було нецікавим, а от водне поле як вид спорту сподобалося відзразу. Пригадую, аби виробити певну техніку, брав м’яч, виходив за власний будинок і годинами його бив об стінку. Пройшло 50 років,  я приходжу в той дім, де жив і виріс, і там до сих пір є слід на стіні від моїх постійних стуків. Навіть зробив фотографію цього місця на пам’ять.

Пригадайте свої перші медалі.
Першу серйозну медаль здобув у 1966-ому році, ставши чемпіоном Європи, будучи гравцем збірної Радянського Союзу. Тоді усі у збірній були москвичі, а був як іногородній (сміється). Пригадую, тоді в Голландії ми обіграли такі сильні збірні, як Угорщина та Югославія.

Попри успіх в Утрехті, мабуть, більш пам’ятною для Вас була золота медаль Олімпійських Ігор в Мюнхені?
У 1972-ому році я був уже гравцем московського ЦСКА ВМФ. Туди я перейшов саме з львівського «Динамо». Звісно, завоювати олімпійську медаль, а тим більше золоту, було дуже непросто. Олімпійський чемпіон – звання на все життя. Тоді за золоту медаль мені дали 1000 марок, що в еквіваленті дорівнювало 300-ам доларам.

Як було у фіналі Олімпіади?
Ми грали зі збірною Угорщини. Зіграли внічию 3:3, однак у нас була краща різниця забитих та пропущених м’ячів, саме тому ми й стали Олімпійськими чемпіонами. Тоді була така система, що нічия у фіналі нас влаштовувала. Пригадую, у цій грі я зробив три гольові передачі і п’ять вилучень у складі суперника. Звісно, цей матч – яскраві спогади на усе життя.

«Нове покоління тренерів працює на комерцію»

Які спогади залишилися у вашій пам’яті від часів, проведених саме у львівському «Динамо»?
Найцікавіші. У команді всі були старші за мене років на десять. Мене взяли як перспективного молодого гравця. Наступного року мене взяли уже в збірну Радянського Союзу, і я став кращим півзахисником.

Після «Динамо» Ви надовго перебралися до Москви…
У Москву мене взяли як члена збірної СРСР. Туди я міг поїхати і раніше. Мені дуже подобався Львів. Тут я був першим хлопцем на селі (сміється), а масштаби Москви лякали. П’ять років я ще пручався, аби не їхати туди. Тримався до кінця у Львові, однак коли «Динамо» випало з шістки кращих команд, зрозумів, що потрібно підтримувати рівень майстерності. Тоді в Москві було шість команд найвищого рівня. У 1969-ому мої виступи за львівське «Динамо» завершилися. Найдовше я грав в московському ЦСКА ВМФ, після чого два роки ще провів у московському «Динамо» (1982-1984). У цій команді я й завершив кар’єру ватерполіста. Мені тоді було 38 років.

Що робили після того, як покинули спорт?
Тренувати нікого не став. Одразу пішов у бізнес. За «горбачовської перестройки» у мене був цех пошиття джинсів. Спочатку були джинси,  потім комп’ютери. Доводилося виїжджати в Америку чи в Сінгапур і купувати там техніку, а тут продавати. Тоді в країні не було цього взагалі. Утім, це уже у минулому. Цих бізнесів у мене зараз немає, адже часи змінилися. Зараз маю частку в бізнесі по нерухомості у Москві.

Який зараз стан водного поло в Росії? Чи можна порівнювати його з Україною?
В Росії чоловічого водного поло майже не існує. Збірна зараз не потрапляє на чемпіонат світу чи Олімпіаду. Нас раніше сварили за друге місце, а зараз команда не входить у топ-10. Вважаю, що немає школи, немає таких достойних тренерів, як, скажімо, Геннадій Пінський. Львівська школа водного поло в більшості пов’язана з його іменем. На жаль, ця ера відійшла, а молоде покоління тренерів здебільшого працює на комерцію. Збере тренер групу з десяти людей, батьки щомісяця скинуться по сто доларів, і більше нічого цього тренера не цікавить. У Львові чудова ватерпольна школа. Геннадій Пінський – людина, яка дала дорогу в спорт багатьом львівським гравцям.

«На 100-річчя водно поло обов’язково приїду»

В Україні є великі проблеми з басейнами…
У Росії також. Ті басейни, як були раніше, забрали під що-небудь, тільки не під водне поло. Звісно, з метою заробляння грошей. Діти не мають де рости і тренуватися.

Чи слідкуєте зараз за рідними для себе командами?
Якщо відверто, то ні. Навіщо слідкувати, коли водного поло зараз немає? Якщо говорити про Росію, то ця команда не потрапляє у десятку. Зараз у водне поло прийшли люди, яких воно особливо не цікавить. У них є інша мотивація – гроші. Щодо українського водного поло, то я не знаю якості гри. Відповідно, ним цікавлюся також небагато. Приїжджаю до Львова, бо у мене ностальгія за домом, де жив, за школою, басейном та людьми.

Чи змогли б повернутися до Львова?
Навіть не знаю. Тут інший ритм життя. У Москві, де мешкаю тепер, рука повинна бути на пульсі завжди. Це величезний мегаполіс. А у Львові можна усюди ходити пішки (сміється).

Невже Вам у Вашому поважному віці подобається жити у великому мегаполісі?
Коли втомлююся, їду до Таїланду. Маємо з сином там свій будинок. До речі, він також грав у водне поло. У Москві він став майстром спорту міжнародного класу. Він, як і я, сформувався в матеріальному плані.

Наступного року у Львові відбудеться сторіччя водного поло. Чи плануєте приїхати на цей захід?
Обов’язково приїду. Привезу ще львівські газети тих часів, де писали про водне поло. Також візьму з собою різні пам’ятні нагороди, які збереглися з тих пам’ятних часів.

Довідка Вголосу
Вадим Жмудський (23 січня 1947 сел. Дубляни, Львівська область, СРСР) - радянський ватерполіст. Олімпійський чемпіон 1972 року. Чемпіон Європи 1966 року. Срібний призер чемпіонату світу 1973 року. Семиразовий  чемпіон СРСР. На клубному рівні виступав за клуби «Динамо» Львів, з 1969 року за ЦСК ВМФ, а з 1982 – за «Динамо» Москва. Заслужений майстер спорту СРСР (1972). Закінчив Львівський державний університет фізичної культури. Нагороджений медаллю «За трудову відзнаку».

Розмовляв Богдан Пастернак, Вголос

На фото: Вадим Жмудський (крайній зліва) поруч з легендарним Майком Тайсоном