Skip to content
logo
Водне поло в Україні    Наша адреса: waterpolo@i.ua
 
No to Racism
No to Rashyzm
Advertisement
Advertisement
Advertisement
Главная arrow Iнтерв'ю arrow Вадим Скуратов: Під водою ватерполісти ведуть справжню війну
Вадим Скуратов: Під водою ватерполісти ведуть справжню війну Версия для печати Отправить на e-mail
11.06.2009
Вадим Скуратов Головний тренер національної збірної з водного поло й одночасно один із найкращих бомбардирів чемпіонату України розповідає про особливості свого виду спорту.
Українське водне поло, як і більшість ігрових видів у нашій державі, зараз перебуває в затінку футболу. Країна, в якій колись виростали чемпіони Олімпіад, тепер практично забула про цей видовищний вид спорту. Утім, попри це, ми й далі проводимо національний чемпіонат, найкращих українських гравців запрошують за кордон, а збірна прагне повернутися до світової еліти. Одним із активних пропагандистів водного поло на наших теренах є головний тренер збірної Вадим Скуратов, який, крім того, залишається діючим гравцем, виступаючи в першості країни. Кореспондент «УМ» зустрівся з фахівцем, аби довідатися, чи, зокрема, не складно, йому поєднувати дві іпостасі.

«Я побачив команду, а не окремих виконавців»


— Вадиме Станіславовичу, наприкінці травня збірна України вперше за п’ять років виграла турнір пам’яті Олексія Баркалова. Це свідчить, що ми стали сильнішими?
— Цього року ми хотіли побачити в Києві зовсім інші команди. Я пропонував приїхати збірним Англії, Франції, Туреччини — командам нашого рівня, з якими завжди цікаво змагатися. Проте фінансова криза завадила їм прибути, тому за призи з двома складами нашої збірної боролися росіяни та молдовани.

— Тобто склад учасників таки був слабшим за очікуваний?
— Так, із одного боку нам було легше змагатися. А з іншого — ми провели серйозне омолодження національної команди, тепер відсотків 80 у ній складають нові обличчя. І ці хлопці гарно себе зарекомендували. Особливо зважаючи на те, що міжнародні поєдинки для них є чимось новим. Подвійно приємно, що вони виграли турнір, поступово додаючи в кожній зустрічі. У басейні я бачив саме команду, а не окремих людей із різних клубів.

— Які клуби делегують найбільше представників до збірної?
— Тут у нас є сплав молодості й досвіду. Запрошуємо хлопців із Севастополя, Харкова, львівського «Динамо», «Іллічівця» — нашого найсильнішого клубу. Зазвичай кістяк збірної формують маріупольці — донедавна вони фактично й були нею.

Хоча це, певною мірою, трохи негативно впливало на гру команди. Адже є молоді гравці з інших міст — їх треба підтягувати. У турнірах на кшталт Кубка Баркалова вони розкриваються, отримують досвід міжнародних матчів. Звичайно, вони можуть бути дещо слабшими за «азовців», але якщо не підключати молодих, то вони так і залишаться на старому рівні. І з часом до збірної просто не буде кого вибирати.

— Легіонери до національної команди приїздять?
— Сподіваюся, що в майбутньому залучатимемо Вадима Сословського — він виступає в Саудівській Аравії. Є двоє гравців у Франції — Ростислав Наумчик і Дмитро Лавришинець. Це досвідчені виконавці, вони потрібні для підтримки молоді. Дмитро Іришичев із російського чемпіонату також хоче допомагати збірній. Але проблема в тому, що виступ за «синьо–жовту» команду автоматично наділить його в Росії статусом легіонера, а там на них дуже суворий ліміт.


«Участь в Олімпіаді не вважаю стрибком вище голови»


— Які завдання зараз стоять перед збірною?
— Головна наша мета — вдало провести олімпійський цикл. У вересні на команду очікує перше серйозне випробування — чемпіонат Європи серед команд групи В у Лугано. Наступного року формула проведення подібних турнірів повністю зміниться. Раніше учасників фінальної частини визначали в одному місті, а тепер це робитимуть за системою «плей–оф»: одна гра на виїзді, одна — вдома.

Тому у Швейцарії маємо зіграти так, аби потрапити після жеребкування оновленого турніру на зручного суперника. Зміни важливі ще й тому, що ми зможемо тепер приймати опонентів у різних містах України, де культивують водне поло. Якщо привеземо збірну до Ялти, Севастополя чи Дніпродзержинська, це піде лише на користь нам та втішить глядачів.

— А як же Львів, де базується один із найсильніших наших клубів — «Динамо»?
— Мені найбільше прикро за це місто, де нещодавно відкрили новий басейн. Його замовники зробили занизьку стелю, аби проводити там міжнародні матчі — зараз там змагаються лише юніори. Якби трохи підняти стелю, а така можливість є, то матчі чемпіонату України там точно будуть. Можливо, що й кваліфікаційні міжнародні поєдинки юніорів дозволять проводити. Десяти метрів над водою, як вимагають міжнародні правила, там не буде, але розміри самої чаші басейну відповідають нормам.

— В інших містах таких проблем немає?
— Можна змагатися в Києві — в Палаці водного спорту. На олімпійській базі в Дніпродзержинську нас завжди чекають; там нещодавно відбувся європейський кваліфікаційний турнір серед юнаків. Є ще Севастополь, Харків.

— Поки що ми граємо в другому дивізіоні. Якій позиції в європейській класифікації це відповідає?
— У групі А змагалося 12 команд. Після останнього чемпіонату Європи я б поставив нас десь на 14—15–те місце. Хоча насправді це не відображає наш потенціал, адже ми можемо додати за умови гарної та відповідної підготовки.

Щоправда, багато сильних конкурентів з’явилося після розпаду Югославії: кожна нова балканська держава стала претендувати на місце в європейській еліті. Водне поло там підтримують, тоді як ми його занехаяли. Хто тепер згадає, що наша збірна в 1996 році стала першою та останньою чоловічою командою з ігрового виду спорту, яка пробивалася на Олімпіаду?

— А шанс потрапити на Ігри–2012 до Лондона маємо?
— Аби пробитися туди, треба пройти довгий шлях із багатоступеневим відбором. Оскільки європейське водне поло є одним із найсильніших у світі, то нам доводиться змагатися з провідними збірними. У Атланті–1996 Старий світ представляли 11 команд із 12, що там змагалися.

Ми ж у світі входимо до другого десятка — і це серйозний показник. Скажімо, чемпіони Азії, які постійно потрапляють на Олімпіади, для нас не є серйозними опонентами. Тож, аби здобути путівку до Лондона, потрапивши до дюжини щасливчиків, треба просто повернутися на свій колишній рівень. І я не вважаю це стрибком вище голови.

— Зміну поколінь у збірній проводите? Бо, скажімо, в хокеї відсутність поповнення новими кадрами веде до «старіння» збірної.
— Я лише заради молодої зміни й залучаю представників різних клубів. Міг же використовувати й надалі гравців «Іллічівця» й, особливо не напружуючись, ще кілька років мав би стабільний результат. Але це лише відтягнуло б неминучий кінець, як це скоро може статися в тому ж хокеї.
«Молодих гравців вистачає»

— І де ж у нас «кують» молоді кадри?
— Із цим ситуація оптимістична: є школи й діти, які хочуть займатися. У тому ж Львові зараз справжній ватерпольний бум, із нуля створили школу в Севастополі. Чимало дітей тренується в столиці. Точніше, кияни займаються в Броварах, де оренда басейну дешевша. Якби не доводилося їздити на тренування так далеко, то мали б ще більше потенційних збірників. Традиційно розвивають водне поло в Харкові, Маріуполі, Дніпропетровську, де школи існували раніше.

— Яка зараз ситуація в чемпіонаті України? Він стартував уже давненько, але зіграли лише чотири тури.
— Донедавна першість проводили наступним чином. У різних містах грали п’ять турів — у кожному з них усі команди–учасники зустрічалися одна з одною по колу. У зв’язку з тим, що Маріуполь був на голову сильніший за опонентів, то після другого–третього етапу він достроково ставав чемпіоном. Минулого року систему змінили: чемпіона визначить лише фінальна серія «плей–оф». Тож тепер боротьба йде навіть за нижчі місця.

— Разом із вітчизняними ватерполістами в нашому чемпіонаті змагаються збірні Молдови, Білорусі та Грузії. Як «варяги» впливають на його рівень?
— Вони тут тому, що в їхніх країнах або взагалі нема внутрішньої першості, або вона надзвичайно слабка. Ці збірні виступають практично на тих самих умовах, що й українські. Однак ми не можемо не враховувати інтереси наших клубів, тому іноземці змагаються п’ять турів так званого «малого чемпіонату». У фінальній частині залишаються тільки наші вісім клубів. Іноземці не ображаються, адже їхні збірні отримують досвід міжнародних матчів. Корисно це й для наших ватерполістів.


«У матчах чемпіонату я звичайний гравець»


— Крім праці на посаді тренера збірної, ви продовжуєте й кар’єру гравця — у молодому клубі «Київ»...
— Клуб наш аматорський, оскільки фінансової допомоги ні від кого ми не отримуємо. Складають команду колишні ватерполісти, які тепер більшість часу присвячують іншій роботі.

Спочатку ми збиралися й грали, аби просто підтримувати фізичну форму. Із часом заявилися на чемпіонати Європи та світу серед ветеранів, де непогано виступали. Потім спробували сили в нашому чемпіонаті. Із часом увійшли в смак і посилилися, не втрачаючи аматорського статусу. І нині йдемо на третьому місці!

— За команду виступають лише київські ветерани?
— Один наш гравець доїжджає на матчі з Одеси, один зі Львова, двоє з Харкова, а решта — київські. І на кожен тур до місця проведення зустрічей всі ми добираємося за власний кошт. За свої ж гроші орендуємо басейн у Броварах, причому тренування не є обов’язковими: хочеш — приходиш і граєш, хочеш — займаєшся своїми справами.

— І як ставляться до «Києва» інші команди?
— Я б сказав, що ми є незручним суперником для клубів вищої ліги. Якщо ми, сорокарічні, виграємо, то це значить, що тренери десь недопрацьовують із молоддю. З другого боку, вони намагаються дотягнутися до нашого рівня, прогресувати. Звичайно, у швидкості ми їм програємо, але за нами — чималий досвід.

— Як ватерполісти змагаються з тренером, який завтра може викликати їх до збірної?
— У воді я не наставник національної команди, а звичайний гравець клубу «Київ». Намагаюся не втручатися в дії суддівської бригади, аби не тиснути на них. Хоча інколи дуже важко втриматися. Особливо, коли ти повністю у грі.

Після матчу можу підійти й щось пояснити молоді, але це тільки бажання допомогти швидше зрозуміти те, чого вони ще можуть не знати. Раніше це не надто подобалося наставникам інших команд, але зараз вони звикли. Тим більше, що як наставник збірної я зобов’язаний робити все, аби хлопці росли в майстерності.

— Кажуть, що вся справжня боротьба у водному поло йде під водою, а не над нею. Наскільки це відповідає дійсності?
— Про такі речі ми намагаємося менше говорити на людях. Справді, навіть наймудріший суддя може побачити лише відсотків 30 порушень — решта схована під водою. Але між нами існує чітка чоловіча солідарність, ми розуміємо межу, за яку не варто заходити.

Утім усе одно ударів під час гри вистачає: можуть затягнути під воду й так віддубасити... Часто гравець підіймає руки — мовляв, я не порушую правила, а сам у цей момент б’є ногами. Тож, можна сказати, що під водою у нас іде справжня війна.
 
ДОСЬЄ «УМ»

Вадим Скуратов

  • Майстер спорту міжнародного класу з водного поло.
  • Головний тренер збірної України (з 2007 р.) та гравець клубу «Київ».
  • Народився 27 лютого 1967 р. у Львові.
  • Водним поло займається з дев’яти років.
  • Виступав за «Динамо» (Львів), «Торпедо» (Москва), італійські та словацькі команди.
  • Чемпіон СРСР серед юнаків, чемпіон Європи серед юніорів, чемпіон світу серед молоді у складі збірної СРСР, багаторазовий чемпіон і володар Кубка Словаччини.
  • Срібний призер Ігор доброї волі 1990 р. у складі збірної СРСР.
  • Учасник Олімпійських ігор 1996 р. у складі збірної України.
  • Працював тренером у Словаччині, Італії, Польщі.
  • Закінчив Московську державну академію фізичної культури (спеціальність — тренер з водного поло).
  • Зріст — 190 см, вага — 100 кг.
Петро ТРОЦЬ (Україна молода)
Последнее обновление ( 06.09.2009 )