Тренер ватерполістів львівського «Динамо» Олексій Шведов розповів про перемогу в фіналі Кубка України та поділився думками щодо формування команди.
Один з найвідоміших львівських ватерполістів сьогодення Олексій Шведов ще кілька місяців тому був одним з лідерів львівського «Динамо» та національної збірної України. Але новий сезон він розпочав уже в статусі тренера і саме під його орудою динамівці тиждень тому завоювали втретє поспіль Кубок України, вирвавши у фіналі перемогу в серії післяматчевих пенальті у харківського «Слобожанця», свого головного конкурента на внутрішній арені. Тож розмова кореспондента IA ZIK з Олексієм Володимировичем розпочалася з привітань молодого тренера з кубковим успіхом.
– Дякую за привітання, але святкувати часу немає – вже 10 грудня у Києві вперше в історії українського ватерполо відбудеться матч за Суперкубок, в якому нашим опонентом знову буде харківська команда. А ще за п’ять днів у Кам’янську розпочнеться новий Чемпіонат України.
– То ж виходить, у вас зараз підготовка йде повним ходом?
– Та в тому то й справа, що повноцінно готуватися до найближчих матчів ми розпочнемо в кращому випадку з понеділка. З тих, хто грав у кубкових іграх в Харкові, зараз у Львові є тільки п’ятеро і то один з них, Орест Джура наразі лікується від простуди. Інші тільки в неділю повернуться із Кам’янська, куди вони відправилися одразу після фінального матчу Кубка України на спільний тренувальний збір національної і молодіжної збірних. Тож виходить, що на підготовку до матчу за Суперкубок у нас буде лише п’ять днів. Але нічого не поробиш, будемо виходити з того, як воно є. В будь-якому випадку будемо робити усе, щоб і Суперкубок виграти, тим більше, що цей трофей розігруватиметься вперше, і перший тур чемпіонату пройти без втрат.
– І Суперкубок, і старт національного чемпіонату – справа майбутнього. Натомість кубковий турнір позаду і немає сумнівів, що усі надовго запам’ятають його фінал – подібне видовище не могло не сподобатися шанувальникам спорту.
– Не можу не погодитися з вами, але саме, як вболівальник. Для популяризації водного поло такі матчі, як ми зіграли із «Слобожанцем» у фіналі – це найкраща реклама і дуже важливо, що він траслювався в прямому ефірі не лише в Інтернеті, а й по телебаченню. Думаю, тепер чимало українців будуть з нетерпінням чекати на нові трансляції і принагідно хочу повідомити, що уже вирішено питання з показом матчу за Суперкубок також в прямому ефірі. Але як тренер, навіть попри перемогу моєї команди, в мене є чимало питань. Перед грою я розумів, що легко не буде, але все одно розраховував, що ми рівно відіграємо увесь поєдинок і упродовж нього постійно будемо вести в рахунку два–три м’ячі, тож до валідольної кінцівки справа не дійде. А воно бачите, як вийшло – гойдалки тривали увесь матч і все вирішувалося в серії пенальті.
– Ваша впевненість до матчу у перемозі в ігровий час базувалася на тому, що в поєдинку групового етапу ви обіграли харків’ян з перевагою у три м’ячі?
– Справа не тільки в цифрах, втім, рахунок 6:3 – достатньо переконливий, коли грають рівні суперники. Хоча з іншої сторони, наприкінці вересня, на Відкритому Кубку Львова ми в групі розгромили «Слобожанець» 10:1, а через день програли їм у фіналі один м’яч. Тому, як кажуть, цифри цифрами, але головне – сама гра. Я був впевнений у нашій перемозі, виходячи саме з того, що ми в першій грі у Харкові не просто виграли в три м’ячі, а переграли суперника практично у всіх компонентах водного поло. Те саме було й у фіналі. Ми краще дивилися і це, повірте, не просто моє суб’єктивне враження. Про нашу перевагу говорять й цифри. Єдине, в чому ми поступалися, так це в реалізації створених моментів. Аби не бути голослівним, приведу приклад із статистичних даних. В фіналі ми 11 разів мали зайвого гравця, а чисельну більшість реалізували тільки тричі. Виходить, менше 30-ти відсотків. Водночас «Слобожанець» з восьми спроб реалізував п’ять, тобто більше шестидесяти відсотків. Як бачите, ефективність у них була більше, ніж удвічі вищою.
– Тоді за рахунок чого вам вдалося не програти?
– Ми краще грали в атаці. Тобто ми більше створили моментів, частіше кидали по воротах. Але із завершенням у нас виникали проблеми. Та що там казати, коли ми примудрялися не забивати, виконуючи кидки по воротах з двох–трьох метрів. Причому дозволяли собі подібне в кульмінаційні моменти гри. Аби виграти в свої два–три м’ячі, нам навіть не потрібно було демонструвати таку реалізацію, як показав «Слобожанець». Коли в них вона була, як я вже казав, більше 60-ти відсотків, то нам би вистачило й на рівні 50-ти. Але ж ми до 30-ти ледь-ледь дотягували...
– І ким конкретно ви залишилися не задоволені?
– Для нас було дуже важливо виграти Кубок України. Адже влітку ми програли «Слобожанцю» чемпіонат, а потім ще й домашній турнір – Відкритий Кубок Львова, про який я вже згадував. Тому дуже хотіли реваншуватися, тим більше на майданчику суперника. Необхідно було і трофей у себе залишити, і повернути команді психологічну впевненість у своїх силах. Саме тому було прийнято спільно з керівництвом клубу рішення підсилитися на Кубок трьома легіонерами. Вирішили взяти трьох гравців збірної Грузії, які непогано себе проявили у Світовій лізі.
– І що, сповна виправдали кавказці ваші сподівання?
– Та в тому то й справа, що ні. Легіонерів для чого беруть? Щоб вони робили результат. А тут вийшло, що і в першому, і в другому матчах із «Слобожанцем» вони на трьох закидали тільки по три м’ячі. Зокрема, в фіналі кожен з трьох закинув по голу. Щоправда, з одної сторони зробили вони це дуже своєчасно – коли ми програвали 4:6, грузини якраз по черзі й забили три м’ячі поспіль і ми вийшли вперед. Але ж з іншої сторони, перший влучний кидок у вирішальній грі вони виконали аж на останній хвилині третього періоду. Виникає логічне запитання: а чим вони займалися майже 24 хвилини чистого ігрового часу. До речі, забивати вони почали тільки після того, як я їх усіх трьох на якийсь час посадив на лаву запасних.
– Але чи не у вирішальний момент вони все ж забили дуже важливі голи...
– Так, однак тут же, як тільки ми вийшли вперед 7:6, саме вони «запороли» поспіль кілька практично стовідсоткових моментів зробити відрив у два, а то й у три м’ячі. Коли я говорив про незабиті голи з двох–трьох метрів, то мав на увазі саме легіонерів. А ще вони дуже часто дозволяли собі порушувати ігрову дисципліну. Зокрема, не один раз замість того, щоб віддати передачу, кидали по воротах з позицій, з яких в принципі забити неможливо.
– Схоже, ви не надто задоволені легіонерами із Грузії?
– Вважаю, що наше рішення їх запросити було помилковим. Я нічого не маю проти легіонерів. Але тільки за умови, що вони реально підсилять команду і дадуть результат. А в даному випадку вийшло, що клуб витратив гроші на ватерполістів, які зіграли нічим не краще, ніж наші українці. Тому й виникає питання: а навіщо було їх брати? Переконаний, без них ми б гірше не зіграли. А так вийшло, що ще й поставили в незвичну ситуацію наших лідерів. Юра Мамєтьєв і Саша Дядюра десь відчували себе дискомфортно. Але в підсумку саме Дядюра забив останній наш гол в фіналі, який дозволив перевести справу у післяматчеві пенальті. І він же забив й вирішальний пенальті. Тому висновок напрошується такий: коли брати легіонерів, то таких, як грали у нас в недалекому минулому. Маю на увазі двох Мартінів зі Словаччини – Фамеру і Мравіка.
– У фіналі два перші періоди у воротах стояв Костянтин Нікольський. А після великої перерви його замінив Денис Волончук. Це була наперед запланована заміна чи вас не влаштувала гра в рамці значно молодшого Кості?
– Жодних претензій до гри Нікольського в мене не було – він стояв рівно і своє ловив. Можливо, не так класно, як в першому матчі у групі, але цілком надійно. Замінив ж його, бо треба було команді додати впевненості. А хто це зробить, як не найстарший гравець. Ну а в післяматчевій серії пенальті досвід Волончука став вирішальним. Він дуже добре знає кожного гравця «Слобожанця». Це й допомогло йому відбити два пенальті.
Розмовляв Іван Дупнак
Джерело: http://zik.ua
Фото: Євгена Скиби