Як і чому Вам прийшла в голову ідея йти пішки до Києва?

А який був у вас маршрут, ви планували спеціально відвідати якісь?

Маршрут в нас фактично такий був, щоб не йти по магістральних дорогах. Ми йшли по сільських шляхах, через поля, ліси – воно набагато цікавіше, колоритніше виглядає, і повітря чистіше, і річки по дорозі трапляються. Отакий маршрут – наближений до народу і до природи. Ми зразу зі Львова вийшли, йшли по навігатору через ті поля, а вони були зовсім по іншому переорані, ніж навігатор показував. То ми трішки схибили  і ночували першу ніч в Глинянах. Знайшли там таке озеро, розбили намет, повечеряли, лягли спати. Наступного дня потрапили в Золочів, а вже пізніше взяли напрямок на Підкамінь.

Чи важко було починати?

Ну ті два перші дні, коли ми схибили, забагато лишніх кілометрів пройшли – тоді якраз спека жахлива була, більше 30-ти градусів, і пилюка страшна, потрапляла в кросівки, ноги понатиралися. А ще вантаж в кожного на спині по 15 кілограм - тому ті два дні видно трохи нам підкосили здоров’я.

Які ваші перші враження від подорожі – не пошкодували, що наважилися на таку авантюру?

Враження хороші – там дуже цікаві дороги. Починаючи з села Зозулі і до Підкаменя, потім Верхобуж, там де Буг бере початок, ті лісові дороги - просто чудо. А там, де бере початок Буг – вода сиза, сизо-голуба. Там діти пасли корови, зачерпували воду і пили просто з того джерела, вода ідеально чиста і в спеку так смакує!  

Де ви ночували – тільки в наметах, чи просилися до людей?

В Підкамені зайшли в магазин продуктів взяти на вечерю, розговорилися з продавцем магазину, там така жіночка була – пані Галя. А вона займалася трохи зеленим туризмом і нас прийняла. Ми там, помилися, повечеряли, відчули цивілізацію перший раз за три дні. А наступного дня вийшли з Підкаменя на Почаїв. Там походили по Лаврі, подивилися і пішли далі, в бік Кременця. І вже в Кременці ми вирішили, як то кажуть, скинути баласт - пішли на Нову пошту, відправили весь зайвий вантаж, десь кілограм 15, до Львова. Хлопці вже до того спробували спати не в наметах, а під відритим небом, тому намети відправили, а ще - одягу трошки, посуд, примус. Пообідали в Кременці і вирушили на Дубно. І як на зло, по дорозі застала нас найхолодніша за всю подорож ніч, десь градусів 7 тільки було, а ми в спальниках, наметів нема, продувало наскрізь. Ледве переночували.

У вашому маршруті був Тараканівський форт – як він вам?

Добратися туди було нелегко, але воно було того варте. Ми пішли по навігатору напряму, а там – болота непрохідні, очерет висотою більше двох метрів, заросло все страшенно. Тому ми вернулися на головну дорогу і нам підказали ще один шлях, щоб трішки зрізати. Але ліпше б ми не зрізали – там борщовик триметровий, грубий як дерева, трава по пояс, очерет. І так - 5 чи 6 кілометрів, ледве пробралися. Зате сам форт – фантастичний!

Я бачив в Камбоджі Храми Ангкор-Ват – це щось подібне, дерева поросли по тому, масштаби величезні. З дороги його не видно, бо гора заросла лісом, а всередині такі розміри, вражає! Дуже він гарно виглядає зсередини. Там якраз екскурсія була, гід дуже гарно все розказував -  то ми до тої екскурсії пристали і з ним вже там гуляли по тому форту, з рюкзаками своїми.

А коли ваші супутники вирішили припинити подорож?

Це було в Дубно – хлопці, Андрій і Маркіян,  просто не могли фізично йти далі. Вони, по-перше, понатирали ноги, по-друге, розпухли суглоби від тої ваги, від того всього. І ми в Дубно розсталися. А я вже стільки пройшов, тому - почесав далі. Ще в той день потрапив в село Липа, а потім – пішов на Острог. То старе містечко з молодою душею – там на 15 тисяч мешканців 5 тисяч – студенти. Дуже гарно сплановане місто, молодіжне, чисте. А ще там велике водосховище є – від Нітішинської АЕС, з чистою водою. Я і його подивився, і місто, відпочив трохи в готелі і попрямував у Хмельницьку область. І тут в Рівненській мені ще казали: «От ти побачиш яка різниця, бо в нас радянська влада на одне покоління була пізніше, ніж там».

І що – є різниця?

вражаюча! Села Олашанівка, Перемишль, Бачів це просто «советская власть и електрификация всей страны», просто катастрофа. В тому середовищі пожити деякий час - то можна в депресію впасти. Село 5 кілометрів довжиною, одна вулиця, викладена камінцями і по два боки - хатки. Ні церкви, ні клубу, ні магазину, нічого нема. Хатки теж ніякі, і кожна п’ята – закинута або продається. Люди там такі, не дуже контактні, зі своїми проблемами, роботи нема взагалі, ще й п’ють. Чим нижчий рівень життя – тим більше люди п’ють. То, як на мене село лагерного типу, ще в 20-тих роках збудоване, ніякої естетики там нема.

А скільки кілометрів ви проходили за день?

За день я проходив від 48-ми до 55-ти кілометрів, залежно від розташування населених пунктів. Бо після 50-ти вже трохи важко було йти, але як населений пункт далі, то вже варіантів не було, треба було доходити до того місця. Там якраз з Олашанівки чи Вачева я пішов прямо в ліс і заблудився. Чисто випадково вийшов в село – то місцеві казали, що мені пощастило. Бо якби я звернув вправо, то днів два ще би блукав, а вліво – то попав би в село, з якого кілометрів 15 треба було б в обхід вертатися. Потрапив у село Корчик, там зустрів Бориса зі Сколівського району Львівської області, справжній господар, дуже гарно мене прийняв. А вже від нього я пішов на Баранівку, в бік Житомира. Там, виявляється Леся Українка жила десь рік, є меморіальна дошка.

А з Баранівки потрапив у ще одне фантастичне місце – йшов по старій об’їзній дорозі на Житомир-Новгород-Волинський і попав у село Тригір’я. Тут і монастир є, і водосховище, де весь Житомир воду бере, глибоке – метрів 20. І річка там дуже гарна – Тетерів, чиста, з кам’яним дном. А ще дубовий ліс зі старими деревами – дубам по 550 років і маєток якогось цукрового магната: просторий, з пілястрами, але поруйнований дуже. Там я познайомився з Льошею з-під Києва, а потім – пів на п’яту ранку знов підйом і на Житомир. Звідси ще на Коростишів звернув, всі готелі були зайняті, то я напитав собі місце для відпочинку, де неформали збираються. Там такий кар’єр, де колись граніт добували, ідеально чиста вода прозора, довкола – скелі і дерева, красота! Я покупався, повечеряв, життя вдалося. І заснув під спів рокерів – як зранку прокинувся, то вони так і сиділи, співали, такі невгамовні. Я зібрав манатки і пішов на Київ – лишилося мені ще 100-110 кілометрів, на одну зупинку.  З Коростишева зайшов по дорозі в село Калинівка, і в магазині з продавцем познайомився. Пішли ще з ним пообідали, він ще мені показав містечко. Там, виявляється, шикарний спортивний комплекс є, але він закинутий. 25-тиметровий закритий басейн, тенісні корти, футбольне поле з освітленням, унікальна зона. А бізнесмен тепер купив якийсь, і сам не робить того, і нікому не продає, воно руйнується. Подивився я те все, і вже на другий день прийшов у Київ. На межі міста сфотографувався, на Хрещатику і коло Стелли. І на тому мій вояж закінчився.

А як ті всі люди, яких ви зустрічали – підтримують з вами контакт?

І під час подорожі підтримували, дзвонили: «Ну як там, що, де ти?» І тепер регулярно телефонують – маю знайомих по всій Україні, то якась така дружба завелася тепла. Борис і Таня з Корчика, Антолій з-під Києва, Льоша з Києва постійно дзвонять. Анатолій і Галина з села Липа, пізніше з Лебедів Василь і Валя. Якщо другий раз йти, то вже знаєш куди заходити – без проблем приймуть. І самі може приїдуть – Анатолій хоче на мотоциклі їхати, пізніше Борис взимку збирається, так що дружба буде продовжуватися.

А що б ви порадили людям, які хочуть повторити ваш піший похід до столиці?

Порадив би мінімум речей брати. Шкарпетки 3-4 пари, бо вони можуть рватися, або як під дощ попадаєш, вони мокнуть – треба зразу поміняти. Взуття обов’язково хороше брати, мінімум одягу, майки три, бо в дорозі їх завжди можна випрати в річці чи в готелі. Ще дощовик, антибіотики та обезболюючі якісь для екстреної допомоги і ліки від кишкової інфекції. І обов’язково треба брати ліки на випадок укусу змії, якийсь кортикостероїд. Тому що я йшов лісом, там кілометрів 5 і найбільше боявся, щоб якась гадюка не вкусила. Бо якби це в лісі сталося, то напевно дуже складно було б дочекатися допомоги.

А як ви вважаєте – чи потрібна спеціальна підготовка, щоб пройти такий маршрут?

Та, мабуть, ні. Я взагалі по спеціальності лікар, а водним поло замаюсь давно - і ми зараз як ветерани виступаємо разом, на турніри їздимо. Я думаю, будь яка людина пройшла би той маршрут, може би трохи час був інший: хтось швидше, хтось повільніше. А якби зараз збиралася така компанія йти, я вже знаю, як розподілити речі, щоб було нормально. І зараз фактично можу консультації давати в тому плані – як дійти, щоб і цікаво було, і безболісно.

Марія Дяків для waterpolo.org.ua