Один з лідерів середньої лінії ватерпольної команди львівського «Динамо» кінця 70-их – початку 80-их років минулого століття Олександр Богданов по завершенні ігрової кар’єри перейшов на тренерську роботу і став одним з найкращих дитячих наставників України. Серед тих, кого за більше, ніж 30-літню тренерську діяльність підготував Олександр Сергійович, такі відомі ватерполісти як Дмитро Стратан, Олександр Тишківський, Тарас Макар, Олександр Дядюра, Юрій Мамєтьєв, Олексій Шведов, Євген Скиба та багато інших.

Минулого понеділка Олександру Сергійовичу виповнилося 60 років, 45 з них він віддав улюбленій справі – служінню водному поло. У розмові з прес-службою рідного його серцю клубу «Динамо», ветеран тренерського цеху вітчизняного ватерполо згадав свій шлях у спорті та поділився думками про нинішній стан улюбленої гри в Україні.

– Мій батько родом зі Львова, але сам я народився, можна сказати, ледь не на протилежному кінці світу – у Хабаровському краї, в селі Красная Речка. Нині це вже пригород Хабаровська, – розпочав розмову ювіляр. – Сталося це через те, що батько був військовим і його відправили служити на Дальній Схід. Там старший лейтенант Сергій Богданов познайомився з дівчиною Людмилою. Згодом вони одружилися, а потім у них народився я. До речі, ви можете мені не повірити, але мати працювала дояркою на фермі, хоча її батько був ад’ютантом на той момент командувача Далекосхідного військового округу генерала Родіона Маліновського, який у майбутньому став маршалом та міністром оборони СРСР. Зараз чогось подібного, напевно, не могло б бути в принципі, а тоді це ні в кого навіть не викликало здивування – інші часи, інший хід подій та й відношення до них також було зовсім не таким, як сьогодні.

– А водним поло ви також почали займатися на Дальньому Сході Росії?

– Ні. Коли мені було три роки, ми повернулися у Львів. Жили на Новому Львові, я пішов вчитися у СШ № 69. Спорт я полюбив з раннього дитинства і встиг позайматися чималою кількістю видів спорту. Зокрема, у палаці піонерів відвідував секцію боксу, а в будинку фізкультурника «Локомотив» ходив на класичну боротьбу (нині її називають греко-римською). Був у моєму житті і футбол, яким займався, між іншим, у школі «Карпат», на знаменитій «тирсі». Виходило у мене не погано, я навіть зіграв кілька матчів на першість міста. Але згодом футбол мені набрид і я перестав відвідувати тренування. Ходив я також і на народні танці. Заняття проходили в клубі «Енерго», де нині міський РАЦС. А водним поло почав займатися, по нинішнім міркам, доволі пізно – в 15 років. Між іншим, затягнув мене у секцію ватерполістів «Спартака» добре відомий львівським футбольним вболівальникам Володимир Варламов, який багато років працював масажистом у головній команді «Карпат». Сам він у молоді роки непогано грав у водне поло. За віком він на чотири роки від мене старший. От якось він мене зустрів, коли я без діла на вулиці вештався і не знав куди себе подіти, й каже: «Чого ти фігньою страдаєш. Плавати ж вмієш, то давай до нас на водне поло в «Спартак». Повір, тобі сподобається». Я й повірив і поїхав разом з ним на басейн «Спартак», який нині більше нагадує післявоєнні руїни, ніж колишню одну з найкращих у місті спортивних баз. Першим тренером у мене був Володимир Михальченко. Тоді не було такого, як зараз, що кожен рік народження має свою команду і займається окремо. У нас в команді були хлопці як на кілька років молодші за мене, так і на кілька років від мене старші. Той же Володька Варламов також став моїм партнером. Так ми й вчилися одні у одних майстерності – молодші тягнулися за старшими. Можливо, саме тому в майбутньому у нас не було особливих проблем з адаптацією, коли ми потрапляли в дорослі команди.

– Судячи з усього, у вас одразу на водному поло почало виходити краще, ніж у футболі?

– Та в футболі я також задніх не пас. Мені просто з часом футбол, як гра, перестав подобатися. А от від водного поло я отримував справжню насолоду і продовжується це й до нині. Вийшло, що водне поло – це моя любов на усе життя. Напевне, якби не було водного поло, я б його вигадав сам (посміхається – Авт.). Ця грала була спочатку для мене хобі, а згодом стала улюбленою професією, яку я не перестаю усім серцем любити й до нині. А виходило у мене, напевне, справді добре. Почав я займатися в 1972 році, а вже за рік тренер Юрій Скловський взяв мене у команду львівської ДЮСШ № 3, яка грала на першість СРСР. Того ж року ми стали чемпіонами Радянського Союзу серед юнаків, а за два роки здобули союзне «золото» й серед юніорів. А між ними, у 1974 році, я грав за збірну України, яка в Алмати виграла Всесоюзну Спартакіаду школярів. Повернувшись додому зі столиці Казахстану, я поступив у Львівський інститут фізкультури, а в 1975 році мене запросили до команди майстрів «Динамо».

– І як вас, ще зовсім молодого гравця, прийняли значно старші гравці «Динамо»?

– Нормально. Шефство наді мною та Сергієм Калмиковим (нині директор палацу спорту «Динамо», що на вулиці Виговського – Авт.), який мій одноліток і нас разом запросили в команду, взяли Юрій Бєлов, Геннадій Баландін, В’ячеслав Тріфонов, Віталій Соколов, Володимир Дзюба. Вони нас не тільки вчили премудростям ватерполо, а й ділилися життєвим досвідом. Тому я їм усім дуже вдячний за таке відношення. Та й взагалі треба сказати, що львівське «Динамо» в той час було просто унікальною командою. Адже в ній грали фактично тільки вихованці львівської школи водного поло. На той момент, коли я грав за «Динамо», іногороднім гравцем був лише В’ячеслав Тріфонов. Та й то, це не його запросили до Львова, а він сам попросився в команду. Сам він родом з Баку, де грав за команду Вищої ліги ЧКФ. Але так склалося у його житті, що він одружився на дівчині із Закарпаття, яка не хотіла жити в Азербайджані. Тож він поїхав до неї. В Ужгороді тоді також була команда, але грала вона в Першій лізі. От він й попросився в «Динамо». А гравець він насправді був дуже класний, тому відмовити у Львові йому не могли.

– Наскільки важко було в ті часи команді з клеймом бандерівців боротися з московськими клубами, яким, напевне, за вказівкою спортивних чиновників допомагали судді?

– Скажу, що важко було не через суддів, а в першу чергу через рівень московських клубів. У московських командах ЦСК ВМФ, «Динамо», МДУ були зібрані кращі гравці з усього Союзу, а ми грали майже виключно своїми силами. Але саме у цьому й була наша сила: львівське «Динамо» було не просто команда – це була ціла школа зі своєю системою підготовки, а її команди (починаючи від юнацьких і завершуючи основним складом) мали свій неповторний стиль гри і справжній бійцівський характер ватерполістів-патріотів. Що ж до суддівства, то певна симпатія на стороні москвичів все ж була, але такого, щоб нас нагло «вбивали», не пригадую. Зрештою, «Динамо» ставало й призером союзного чемпіонату і в фіналі Кубка СРСР двічі грало.

– А вас особисто в московські клуби не кликали?

– На самому початку виступів на дорослому рівні запрошували в московське «Динамо», але я відмовився.

– Чому?

– Напевне, зараз, з висоти прожитих років, я б вчинив по-іншому. А тоді у мене й думки залишити Львів, рідну команду навіть й близько не було. Тоді у всіх у нас на першому місці був спорт, а не матеріальні блага. А в нас у львівському «Динамо» зібралися талановита молодь і амбітні тренери, тож була навіть дуже перспективна команда, перед якою ставилися серйозні завдання. Тому яка там Москва, ми були патріотами Галичини й нашого, львівського «Динамо». Ми хотіли довести, що можемо перемагати своїми силами й московські команди, кожна з яких фактично була міні-збірною СРСР. І частенько нам це вдавалося. Навіть після перемог над нами москвичі не могли сказати, що вони нас обіграли без особливих проблем. До Львова увесь Союз ставився з повагою і боязню.

– Ви у доволі молодому віці стали тренером.

– А я ще в 9-му класі, коли мене вчителька спитала, ким хочу стати, не задумуючись випалив: «Тренером!». Тому після школи навіть не розмірковував, куди поступати – одразу здав документи у Львівський інститут фізкультури, а коли з’явилося місце тренера у ДЮСШ № 3, я одразу пішов працювати. І ніколи не пожалів про це рішення. Та й хочеться вірити, що за більше, ніж тридцятирічну тренерську діяльність мені вдалося дещо зробити. Але свою роботу оцінювати не хочу – нехай це інші роблять. Та й завершувати її не маю намірів, а значить і підсумки робити ще час не настав.

– А як щодо мотивації? Все ж її необхідно весь час десь знаходити, бо в іншому випадку результату належного не буде.

– З цим проблем немає – і бажання працювати, і мотивації перемагати у мене вистачить на трьох. Єдине, що мене вже багато років засмучує в тренерській роботі, так це той факт, що у нас в Україні дуже важкі умови для розвитку водного поло. Страшенно прикро, що коли наша держава стала незалежною, наші чиновники уже чверть століття думають виключно про свої кишені. А от про здоров’я дітей, про спорт загалом і про водне поло зокрема ніхто з них навіть не згадує. Щоправда, в нас у Львові в останні роки ситуація трохи виправилася на краще. Тож водне поло культивують у п’яти школах. Але при цьому, на жаль, далеко не кожна дитина може собі дозволити займатися водним поло. Для більшості – це занадто дороге задоволення. А серед дітей із забезпечених сімей талановитих хлопців не так вже й багато. Тому й виходить, що одні не можуть, а інші не мають таланту. Та все ж я оптиміст і вірю, що з часом усе внормується й українське ватерполо займатиме гідне місце як у Європі, так і в світі.

Прес-служба ВК «Динамо» Львів http://dynamolviv.com/